Національний інститут раку

«Не треба думати, що радіація фатальна. Головне – якість медичної допомоги» – Базика Д.А.

День 26 квітня 1986 року увійшов до світової історії як день, який змінив долю сотень тисяч людей. Чорнобильська катастрофа — найбільша екологічна катастрофа сучасності. За числом потерпілих від аварії Україна займає перше місце серед колишніх республік Радянського Союзу.

Вночі 26 квітня 1986 року в 01:23 на АЕС стався потужний вибух. Будівля четвертого енергоблоку, покрівля машинного залу частково обвалилися. У різних приміщеннях і на даху виникло  понад 30 вогнищ пожежі. Вогонь перекинувся на дах третього енергоблока. Його гасили до 5 години ранку.

Cпівробітники інституту брали активну участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. У клініці інституту проводилось лікування пожежників, що брали участь у гасінні пожежі на 4- му блоці. Керував роботою з потерпілими від радіації Леонід Петрович Кіндзельський. Він був головним радіологом Міністерства охорони здоров’я УРСР у 1978-1986 роках.

“Завдяки цьому видатному лікарю та науковцю було врятовано багатьох ліквідаторів наслідків Чорнобильської катастрофи, зокрема тих, які отримали смертельну дозу опромінення. Його дуже добре знають чорнобильці, але не дуже добре про нього знають українці”, – зазначив В. Зеленський.

Кіндзельський Л. П., головний радіолог МОЗ України (1978 – 1986), доктор медичних наук, професор, Заслужений діяч науки та техніки України, академік Української АН національного прогресу. Міжнародним автобіографічним інститутом визнаний «Людиною ХХ сторіччя»

З його ініціативи всі радіологічні лабораторії системи охорони здоров’я першої ж ночі були переключені на контроль радіаційної обстановки. Сам Леонід Петрович з дозиметром обстежив забруднену територію, а в подальшому щодня подавав урядовій комісії поточну інформацію, обстоюючи необхідність термінової евакуації Чорнобильського району. Ліквідаторів з пожежного «караулу Правика», особливо сильно опромінених вибухом, доправляли літаком до Москви. Позаяк місць у 6-й клінічній лікарні столиці СРСР вистачило не для всіх, тільки 13 пожежників проходили лікування там, а 11 пацієнтів — у Леоніда Кіндзельського в Київському інституті радіології та онкології. Трансплантації кісткового мозку проводилися тим потерпілим, у кого була гостра променева хвороба. У результаті, з 11 прооперованих у Києві до 16 травня вижили всі, а з 13 прооперованих хворих доктором Ґейлом у Москві вижили лише двоє. Всього у Києві лікувалися 115 хворих на гостру променеву хворобу, з яких не вижив тільки один.

Фотографія зроблена в 1986 році в Києві в Національному інституті раку. Пацієнти, які отримали дуже великі дози опромінення на ЧАЕС, сфотографувалися з медиками які їх лікували. Крайній зліва у другому ряді – професор Леонід Кіндзельський

Офіційна делегація з Москви, що приїхала розбиратися з обставинами, була розлючена. Леоніду Кіндзельському заборонили продовжувати підсадки кісткового мозку, його навіть зняли з посади головного радіолога УРСР. Кількість поставлених діагнозів «променева хвороба» зменшили втричі, замість неї записували «вегето-судинну дистонію». Для радянської пропаганди київських пацієнтів з променевою хворобою взагалі не існувало.

На початку червня 1986 д-р Ґейл прилетів до Києва, де відбулася його зустріч та обмін досвідом з професором Л. Кіндзельським та іншими лікарями. Професор Кіндзельський розробив унікальну методику лікування хворих на променеву хворобу. Він відстоював свою методику перед Москвою. І не зміг би відстояти своє лікування відмінне від московського, якби його не підтримували колеги.

Крім академіка Єрусалимського, його підтримали наші колеги медсестри А. Пашковська і І. Берестнєва, кандидат медичних наук С. Сівкович, заступник головлікаря М. Бондар, завідувачка відділенням Н. Таміліна, директор інституту А. Позмогов та замдиректора В. Ганул.

Уривки листів, які надходили до інституту від пацієнтів після лікування

Через значне опромінення під час виконання службових обов’язків у найбільш небезпечний період після вибуху на ЧАЕС Леонід Петрович багато років нездужав, проте продовжував активно працювати, керуючи відділенням системних онкозахворювань Відділу загальної онкології та хіміотерапії Київського НДІ онкології.

У всіх хворих, яким у клініці КНДРРОІ була проведена підсадка кісткового мозку, через 3—6 тижнів спостерігалося відновлення клітинного складу крові. У жодного з 11 хворих після підсадки кісткового мозку не виявлено ані ранніх, ані пізніх ускладнень. Усі хворі на ГПХ, що лікувалися в клініці КНДРРОІ, були виписані в задовільному стані і залишилися живі. У різні для кожного з них терміни було констатовано відновлення власного кровотворення. Інша ситуація склалася з хворими на ГПХ (27 осіб з ГПХ III—IV ступеня і 1 особа з ГПХ II ступеня), які лікувалися водночас в 1986 р. у спеціалізованій клініці № 6 Інституту біофізики (Москва). Після трансплантації кісткового мозку спочатку у них спостерігалося більшою чи меншою мірою відновлення власної кровотворної тканини. Однак постраждалі загинули раніше, ніж настала продукція зрілих елементів крові, від несумісних з життям гострих променевих уражень шкіри, кишківника, радіаційного пневмоніту, змішаних бактеріально-вірусних інфекцій, гострої вторинної хвороби (“трансплантат проти хазяїна”). Також були зареєстровані випадки реакції відторгнення трансплантата (хвороба “хазяїн проти трансплантата”)

За спогадами Анни Губарєвої, київського лікаря-статиста, що брала участь в ліквідації: “…Ми їх мили. Не як у Москві, тільки в душі, а мили їх внутрішньовенно, цілодобово, вимиваючи і абсорбуючи з їхньої крові все, що було можливо вимити і абсорбувати… Ми всі постраждали від радіації. За минулі роки я двічі перенесла онкозахворювання…”

Леонід Кіндзельський став тихим героєм, про нього практично ніколи не писали.

Через його клініку в 1986 році пройшли тисячі пацієнтів, не вижив тільки один – ліквідатор з летальною дозою опромінення, що надійшов на 6-ту добу після зараження – Саша Леличенко. Якби не він, не виключено, що вибухнув би не тільки четвертий енергоблок, а й вся станція. Під кожним блоком знаходиться гідролізна станція, що виробляє водень для охолодження турбогенератора генератора. Після вибуху Саша спустився під енергоблок і видалив водень з охолоджувальної сорочки генератора. С. Леличенко – один з героїв Чорнобиля, що зробив, вважаю, найбільший подвиг. Він отримав жахливу дозу опромінення і незабаром помер.